- Добрий вечір, Глібе. Багато ветеранів українського настільного хокею навіть не знають, хто такий Гліб Стороженко. Я побачив тебе вперше на одному з тренувань, які свого часу проводив у Харкові Дмитро Мармалюк. До приміщення прийшла родина. Мама спитала лише, скільки буде продовжуватися тренування. Ти вразив тоді всіх. Нечасто новачки гарно грають. Так, майже у всіх з них є свої “коронні” кидки. Але ти грав двома руками! Якими були твої перші кроки в настільному хокеї?

- Доброго вечора, Михайле!

Вже минуло майже чотири роки, як я почав займатися настільним хокеєм. Насправді, згадуючи себе чотири роки тому, коли я ще мешкав у Харкові, я навіть не знав, що існує такий спорт. На той момент я почувався не дуже добре, адже перестав займатися футболом після восьми років тренувань через травму ноги.

Мій батько все одно наполягав, щоб я пішов на якусь іншу секцію, але мені не подобалися інші види спорту. Одного дня він потягнув мене та маму до Центрального парку, де проводився День спорту. Я дивився на різні гуртки, але нічого не припало до душі — все здавалося нецікавим.

Та раптом я побачив намет із настільними хокеями й дуже здивувався. Я згадав, як у дитинстві грав у настільний хокей із батьком та братом. Ми тоді просто грали на підлозі й навіть не знали, що в грі є назви елементів чи певні прийоми.

Там я познайомився зі своїм майбутнім тренером — Дмитром Мармалюком. Він сказав, що проводиться турнір із призами, і я вирішив узяти в ньому участь. У тому турнірі я зрештою зайняв друге місце й отримав купон на безкоштовний місяць занять у клубі «Нертус».

Попри те, що мій батько бажав, щоб я займався «реальним» видом спорту, я вирішив піти й подивитися, що собою являє настільний хокей.

Я не дуже добре пам’ятаю свої перші тренування, але точно знаю, що гра не справила на мене особливого враження з самого початку. Швидше за все, інтерес прийшов пізніше, коли до клубу стало приходити більше людей, а також після участі в кількох турнірах.

Тоді я часто хворів, тому пропустив багато турнірів, зокрема й ВЧУ, тому мене багато хто не знає з гравців у настільний хокей в Україні. На Новий рік, після майже чотирьох місяців гри, батьки подарували мені поляну з підставкою.

Я почав додатково тренуватися вдома й невдовзі переміг на одному з етапів чемпіонату «Нертуса». Я тоді сяяв від щастя, бо вперше за 16 років життя отримав золоту медаль.

Саме тоді я вперше на 100% усвідомив, що мені справді подобається цей спорт. І досі я продовжую ним займатися.

- У тебе в якості тренерів були два видатні українські гравці. Чим відрізняються методики тренувань Дмитра Мармалюка та Євгенія Матанцева?

- Дуже складне питання, тому що я тренувався з Дмитром Мармалюком як офлайн, так і онлайн, а з Євгенієм Матанцевим — лише онлайн.

Загалом тренування були досить схожими, але Євгеній Матанцев давав більш захопливі та креативні завдання, а також завжди прислухався до думки своїх учнів. Дмитро Мармалюк теж був хорошим тренером, але суворішим і більш зосередженим на самих тренуваннях.

Можу сказати лише одне — я вдячний їм обом за те, де я зараз. І я обов’язково продовжуватиму досягати нових успіхів завдяки їх тренуванням.

- Ти регулярно приймаєш участь в онлайн-чемпіонатах клубу “Нертус”. Як ці турнірі допомагають тобі на офлайн-турнірах?

- Онлайн-чемпіонати були створені для того, щоб підтримувати наш рівень гри та давати можливість українським юнакам грати в турнірах.

Ці чемпіонати захоплюють не менше, ніж офлайн-чемпіонати. Звичайно, вони не допомагають нам тренувати захист, але ми можемо добре відпрацьовувати свої елементи, спілкуватися та грати один проти одного.

- Які в тебе захоплення окрім настільного хокею?

- Іноді я люблю грати в спортивні ігри з друзями. Мені подобаються різні види ігор — від настільних до комп’ютерних. Також я люблю дивитися фільми, серіали та слухати музику.

- Ти зараз мешкаєш не в Україні. Як тобі взагалі Європа? Що можна побачити з твого вікна?

- Із самого початку було складно жити в іншій країні — з іншою мовою, традиціями та звичаями. Пам’ятаю, що навіть елементарних фраз не знав, як сказати французькою. На щастя, я володів англійською, і це трохи полегшило життя.

Коли переїжджаєш до іншої країни, ти ніби починаєш усе з нуля. Коли я переїхав із родиною, у нас не було ні житла, ні знайомих, які могли б допомогти. Як тільки я почав вивчати французьку, батьки постійно підштовхували мене йти вперед. Я щороку змінював класи, як рукавички через швидкий прогрес свого рівня. У мене не було постійних друзів, і я, по суті, був сам.

Я був на крок попереду багатьох українських однолітків у плані мови, але мене це зовсім не тішило. Звісно, зараз життя поступово налагоджується. З’явилося багато чудових друзів, і я вже вільно можу спілкуватися французькою. Так, є ще певні труднощі з мовою, але я впевнений — з часом і це виправлю.

А зараз я сиджу біля вікна, дивлюсь на вулицю, кілька будинків і красивий захід сонця. І відчуваю, що все буде добре.

- Мої пізнання у французькій мові обмежені словами Кіси Вороб’янінова “Je ne mange pas six jours!”. Знаю, що навіть ця фраза побудована невірно. Як твої успіхи у вивченні іноземних мов взагалі?

- Так, фраза побудована майже правильно, але це не має великого значення. Скажу чесно, французька мова мені далася нелегко, та я все одно продовжую її вивчати, прагнучи досконалості. Вивчаю її не стільки через велике бажання, скільки через обставини — якби була можливість, користувався б тільки англійською.

У нас навіть є знаменита фраза, яка дуже підходить до моєї ситуації: “C’est la vie” — таке вже життя.

Але хочу сказати одне: чим більше мов ти знаєш — тим більше в тебе можливостей, вибору, і загалом життя стає значно легшим.

Можливо, в майбутньому я вирішу вивчити ще кілька мов — німецьку, іспанську чи португальську. Італійську, до речі, вже почав вивчати.

- Які в тебе плани на майбутнє? Де ти себе бачиш в найближчі два-три роки?

- Дуже складне питання, адже після початку війни важко щось планувати на майбутнє. Коли люди ставлять мені таке питання, вони немов вводять мене в ступор. Добре, що ви дали хоча б 2–3 роки, а не 5–10.

Якщо говорити про життя загалом, то, ймовірно, через 2–3 роки я закінчу свою професійну школу і або продовжу навчання, або піду працювати за професією, яку здобуду. Поки ще не знаю точно, яку професію виберу, але впевнений, що вона буде пов’язана з фінансами. Остаточний вибір залежатиме від рівня зарплати.

Щодо настільного хокею — навіть не уявляю, як усе складеться. Сподіваюся, що й далі зможу брати участь у турнірах і виступати на хорошому рівні.

- До турніру в Таллінні в тебе майже не було шансів потрапити на чемпіонат світу 2025, який пройде в середні червня в Умео. В чемпіонаті України ти не грав. До двадцятки Світового рейтингу ще не потрапив, а до двадцятки кращих у Світовому турі було, як до Києва рачки. Однак спочатку ти чудово зіграв в столиці Естонії, а потім потрапив до 1/8 фіналу в Празі. Зараз ти не тільки став дев'ятнадцятим в поточному рейтингу Світового туру, але й маєш всі шанси покращити результат за умови гарного виступу в Хагені. За своєю грою, з моєї точки зору, ти заслуговуєш не тільки на потрапляння на чемпіонаті світу до категорії Open, а і до категорії Open Team. Що скажеш?

- Насправді, якщо бути чесним, у мене не було якихось великих очікувань від себе на ці два турніри. Після не надто вдалого виступу в Словаччині я мав погані думки щодо своєї гри. А потім щотижня з’являлося дуже багато сімейних справ, навчання та роботи — часу на підготовку до турнірів майже не залишалося.

Я навіть вирішив прийняти челендж — прожити місяць без TikTok, Instagram і YouTube. Так, з’явилося більше вільного часу, але мої обов’язки та справи нікуди не зникли.

На обох турнірах у мене було відчуття, що можу зіграти ще гірше, ніж зазвичай. Але все вийшло навпаки — я провів два найкращі турніри у своєму житті. Я просто отримував задоволення від гри та радів кожній перемозі.

Щодо чемпіонату світу в категоріях Open та Open Team — коли я був юніором, мені завжди подобалося грати за свою країну. Тому я би з радістю хотів представляти збірну в обох категоріях і викладуся на всі сто.

- Ще до твоєї появи в українському настільному хокеї наші гравці були поділені на топів, недотопів та “туристів”. Згідно з цією класифікацією ти ще той, хто в лапках, який твердо йде до тих, хто ще недо. На чемпіонаті Європи - 2022 в словенському Крані Мартін Мадера створив справжню сенсацію, обігравши Райнерса Калніньша 4-3 в серії, по ходу якої він поступався 0-3. Однак у цьому сезоні чех двічі програвав українським “туристам”, не маючи при цьому особливих проблем в іграх з нашими топами та недотопами. Як ти думаєш, у чому справа?

- Навіть не знав, що в нас існують такі поняття, але тепер знатиму, що я “турист”. Не знаю, у якій формі був Мартін Мадера, бо не маю уявлення, скільки він зараз тренується.

Що стосується мене — я вже раніше писав про свої життєві обставини, але, найімовірніше, знаю, чому переміг.

По-перше, онлайн-тренування з моїм тренером Євгенієм Матанцевим та мої індивідуальні заняття дають результати. Якби я не тренувався, не думаю, що зміг би добре зіграти.

По-друге, спокій і характер. Я почав нервувати, напевно, лише в останніх двох іграх, бо я досить емоційна людина. Але вчасно взяв себе в руки. Думаю, що Мадера недооцінював мене з самого початку, поки не почав програвати з рахунком 0:3 у серії. А коли вже почав грати серйозніше, я переміг його на характері.

І по-третє, підтримка. Попри те, що багато чехів прийшли вболівати за свого, я постійно відчував потужну підтримку з боку моєї команди. Я щиро вдячний усім — тим, хто був у Празі, хто зміг приїхати, і тим, хто підтримував у телеграм-чаті нашого клубу.

Коли за тебе вболівають, ти відчуваєш приплив сил і впевненість у собі.

Думаю, саме ці три фактори стали вирішальними у моїй перемозі.

- Минулого року ти пропустив підготовчий збір нашої команди в Будапешті. Ми побачимо тебе на ньому в цьому році?

- Так, цього разу будьте на 100% впевнені, я приїду. Нарешті я готуватимуся до серйозного турніру разом зі своєю командою.

- Дякую за інтерв'ю. До зустрічі на “льодових аренах”.

- Дякую, що запросили на інтерв’ю. З нетерпінням чекаю на нашу зустріч!